После того, как фандом ГП неисчислимым потоком станет заваливать Интернет фанфиками, в которых Северус Снейп вступает в интимные отношения с Гермионой, Гарри, Роном, Невиллом одновременно и в конце у них заводится потомство, Фред и Джордж устраивают неимоверный инцест, Ремус Люпин изменяет Тонкс с Беллатрикс, а Альбус Дамблдор раз за разом воскрешает Волдеморта, потому что в мире без него стало скучно, даже самые ярые ненавистники Джоан Роулинг (и книги "ГП и Дары Смерти" в частности) станут признаваться своим друзьям:
- Вы знаете, а седьмая книга, в общем-то, совсем не так плоха, как ее малюют...
Довгий та худий чоловік у чорній мантії вигулював на пагористій засніженій луці перед замком цуценя. Цуценя було полово-рожевим, клаповухим, гладким та життєрадісним. Чоловік намагався зберігати гідність та поважність, але ж це просто неможливо зробити, коли здорове, бадьоре та невтомне („ШОСТА РАНКУ! Джупе, в тебе сором є?!” – „Уа-ха-ха, н-няф! Хазяїне, ти ворухнувся, я бачив!”) лабрадореня вважає, що Хазяїну час погратися у „Рр-ри”.
– Облиш негайно!
– Н-няф! Н-няф!
– Відчепися від мантії! І ззаду теж. Леле, за що мені ця кара...Яка користь з того, що я тебе виводжу гуляти, якщо потім все одно все в калюжах, га?
– Дзяв.
Так, ефект відсутній.
– Ось тобі патик і носи його.
З гордістю поніс. Та за десяток футів патик йому набрид, і Джуп знову взявся забиратися у середину мокрих заметів. Гордо підносячи потім свою товстоносу, із зморщечками на лобі, голову для огляду місцевості.
Слава Засновникам, перед школою чимала лука, на яку не виходять вікна класів, а учні навіть у суботу можуть з’явитися лише після одинадцятої. Це дає якусь надію, що їхня уява не породить образу професора Снейпа із шваброю за підтиранням калюжок. Або породить не надто швидко.
– Чому ти застряг, що там таке? О, нова поверхня – земля? Звикай. Нічого, тобі сподобається – адже ти не любив сніг? Лапи, мовляв, мерзнуть.
– Р-бав!
Туп. Туп.
– Рр-дзяв!
– Ох, краще б ти не стрибав... Ні, не будемо кусати мене за носа... І облизувати також.
Що дійсно гарного в цім цуценяті – так це те, що на Блека він ЗАГАЛОМ не схожий. Гладенький, м’який, приязний, навіть занадто. Веселий.
– Що там таке? А ну перестань жувати. Фу! Виплюнь, я сказав. Стій! СТОЯТИ! Відкривай пащу, ВІДКРИВАЙ!!!
Та де ж ця гидота?!! Що він там знайшов?! Нічого не бачу, д-дідько!
– Хи-м-хи!
– ВІДДАЙ ЗАРАЗ ЖЕ! Не смій нічого брати з землі, НЕ СМІЙ!
– А-ххх-хим!!
І не скигли. Краще вже рукавичкою по носі зайвий раз, ніж як тоді... Тьху ти, і чого я злякався?
– Все, ходімо додому. І не дмися! Сказав – не сміти всіляку гидоту з землі до рота тягти!
Альбус Дамблдор стояв біля вікна свого кабінету і дивився, злегка посміхаючись, як трохи ображене неправильною грою хазяїні цуценя (втім, на півдорозі воно вже забуло, що ображалося) та незадоволено-знервований хазяїн йшли до дверей.
